Мовленнєва культура — критерій професійної майстерності фахівця.Причини недостатнього рівня культури мовлення та способи підвищення мовленнєвої культури. (Лекція)

       Беззаперечним є те, що мова – складова професійної компетенції – є показником загальної культури, а тому кожному мовцеві слід дбати про високу культуру мовлення.

   Головним завданням культури мови на даному етапі розвитку українського суспільства є:

♦ виховання навичок літературного спілкування;

♦ пропаганда іі засвоєння літературних норм у слововжитку, граматичному оформленні мови: у вимові та наголошуванні;

♦ неприйняття спотвореної мови або суржику.

   Людина з низькою культурою мовлення порушує правила слововживання, граматики, вимови та наголошення, написання. Якщо ж людина володіє культурою мовлення, то про неї кажуть, що це людина розвинутого інтелекту і високої загальної культури.

   У чому ж виявляється культура мовлення?

Як уже зазначалося, насамперед, у таких аспектах, як: нормативність, адекватність, естетичність, поліфункціональність мовлення.

   Нормативність – це дотримання правил усного та писемного мовлення: правильне наголошування, інтонування, слововживання, будова речень, діалогу, теплу, це дотримання загальноприйнятих стандартів. Наше завдання – розвити в собі здатність оптимального вибору мовних засобів відповідно до предмета розмови.

Український народ здавна відзначався культурою мовних стосунків. Так, турецький мандрівник Евлія Челебі, після перебування в 1657 році в Україні писав, що українці – це стародавній народ, а їхня мова всеосяжніша, ніж перська, китайська, монгольська. До речі, його цікавили лайливі слова у різних мовах. Так от, у цій «всеосяжній» українській мові йому вдалося знайти аж чотири лайливих вирази: «щезни, собако», «свиня», «чорт», «дідько».

   Культура мовлення суспільства – це чи не найяскравіший показник стану його моральності, духовності, культури взагалі. Словесний бруд, що заполонив мовлення наших співгромадян, мовленнєвий примітивізм, вульгарщина – тривожні симптоми духовного нездоров’я народу.

   Нинiшнiй низький рівень мовленнєвої культури в Україні – породження її колоніального становища. Причини недостатнього рівня культури мовленняв тому, що й у суверенній Україні продовжується русифiкацiя майбутньої національної iнтелiгенцiї через вищу школу.

   Катастрофічно не вистачає українських пiдручникiв, словників, довідкової літератури тощо, зникають українські газети й журнали, майже не видається українська художня література, як i раніше, не демонструються фільми українською мовою. Не перекладається українською мовою сфера виробництва, торгiвлi, послуг i т.д.

   Україна переповнена російськомовними художніми, рекламними, iнформацiйними та періодичними виданнями. Їх мета – не задоволення потреб росіян в Україні, а русифiкацiя українців та інших народів України на рiднiй землі.

   Двомовність стала в Україні масовішою серед українців, причому вимушеною, непропорційною. Склалося так, що можна десятиліттями жити в Україні, не будучи «двомовним» – достатньо знати одну мову, звичайно, не українську, а росiйську.

   «Суржикізація» української мови всіляко підтримується. Боротьба за чистоту української мови, яка по суті є боротьбою із засміченням її русизмами, вважається одним із виявів українського націоналізму.

   Мовна неграмотність, невміння написати елементарний текст, перекласти його з української мови на російську чи навпаки чомусь перестали сприйматись як пляма на службовому мундирі.

Усі шляхи підвищення особистої культури мовлення передбачають тільки наполегливу й самовіддану працю. Їх можна визначити як тверді принципи і як звичайні практичні поради:

• стежити за своїм мовленням, аналізувати його, контролювати слововживання, у разі потреби перевіряти за відповідним словником. Навчитися чути себе, таким чином виробляти чуття правильного мовлення;

• створити настанову на оволодіння нормами української літературної мови, на удосконалення знань. Для цього звертатися до правопису, посібників, довідників, учитися самостійно, стежити за змінами норм;

• свідомо й відповідально ставитися до слова;

• записувати цікаві думки майстрів слова, вчити напам'ять афоризми, вірші. Таким чином можна збагатити лексичний запас, пізнати красу і силу слова, його змістові тонкощі, набути досвіду образно-стилістичного слововживання. Так проникають у скарби мови, шліфують стиль, підвищують словесно-естетичний рівень;

• оволодівати жанрами функціональних стилів. Потрібно однаково добре вміти написати вітальну листівку, заяву, доручення, лист для електронної пошти, підготувати науковий реферат чи публічний виступ та ін.;

• активно пізнавати світ, культуру, розвивати здібності до наук – це підвищує інтелектуальний рівень особистості і віддзеркалюється у мовленні;

• удосконалювати фахове мовлення. Для цього читати фахову літературу (наукові статті, фахові газети й журнали), постійно користуватися спеціальними енциклопедичними і термінологічними словниками, набувати практики публічних виступів із фахової тематики (використовувати нагоду виступити з рефератом чи з доповіддю на студентській науковій конференції);

• прислухатися до живого слова високих авторитетів на сцені, на трибуні, за кафедрою, у храмі та в інших сферах і наслідувати найкра­щі зразки;

• не піддаватися впливам «модних» тенденцій, аби прикрасити мовлення екзотичним чужомовним словом, «демократизувати» жарго­нізмом; уникати мовної агресії;

• намагатися не впадати в крайнощі – не бути ні сором'язливим маломовним мовчуном, ні велемовним самовпевненим балакуном, а говорити тільки тоді, коли є що сказати.