Павло Тичина. Поезія «Пам’яті тридцяти»

    (1891-1967) поет-символіст   

 Поет світового масштабу;  

дивний мрійник з очима дитини і розумом філософа; 

 хліборобський (селянський) Орфей;  

бард Центральної Ради.

Павло Григорович Тичина народився 23 січня 1891 р. в с. Пісках на Чернігівщині в родині сільського дяка. Вчився спочатку в земській початковій школі в с. Піски. Пройшовши проби голосу, у 1900 р. став співаком архиєрейського хору при Троїцькому монастирі Чернігова й одночасно навчався в Чернігівському духовному училищі.

У 1907-1913 рр. — студент Чернігівської духовної семінарії. З дитинства був обдарований музично, добре співав. Ще зовсім молодим почав спілкуватися з корифеями української літератури — М. Коцюбинським, В. Самійленком.

Після закінчення семінарії вступив до Київського комерційного інституту. Одночасно працював редактором газети «Рада», технічним секретарем редакції журналу «Світло» (1913-1914 рр.), помічником хормейстера в театрі М. Садовського (1916-1917 рр.).

У 1917 р. став членом редколегії газети «Рада». У 1918 р. вийшла перша збірка П. Тичини «Сонячні кларнети», яка була зустрінута прихильно. У 1920 р. виходять його збірки «Замість сонетів і октав», «Плуг».

У 1923 р. поет переїздить до Харкова, стає членом редколегії щомісячника «Червоний шлях». Наступного року виходить збірка «Вітер з України».

У добу тоталітаризму поетові довелося вибирати між життям і поезією. Це був час жорстоких страждань та душевних зламів. У віршах П. Тичини починає з’являтися суміш нещирості й напів-вимушеності. За оптимістичними картинами радянської дійсності, що постають з його поезій, стоїть великий біль справжнього митця.

До передвоєнних збірок П. Тичини належать «Чернігів» (1931 р.), «Партія веде» (1934 р.). «Чуття єдиної родини» (1938 р.), «Сталь і ніжність» (1941 р,). Під час Другої світової війни поет перебуває в евакуації в Уфі. Найбільшим здобутком цих часів є поема «Похорон друга».

Найфундаментальнішим твором П. Тичини була симфонія «Сковорода», яку він писав майже протягом всього життя. Павло Григорович був дійсним членом Академії наук України (1929 р) Знав кілька мов, перекладав багато творів.

Помер П. Тичина 16 вересня 1967 р.

Джерело: https://dovidka.biz.ua/pavlo-tichina-korotka-biografiya

Кларнетизм — термін, запропонований Ю. Лавріненком та В.Баркою для позначення стильової якості синтетичної лірики раннього П.Тичини і походить від назви його збірки "Сонячні кларнети" (1918).

Таблиця ознак кларнетизму Павла Тичини

Ритмомелодика	Стильові ознаки	Образна система	Художній світ
Ритм української народної пісні, музичний ритм у поєднанні з кольоровим зображенням. Милозвучність.	Символізм з рисами неоромантизму, імпресіонізму та експресіонізму. Традиція бароко, європейського та українського модернізму.	Поєднання образів кольору, звуку, запаху, дотику. Біблійні та міфологічні образи. Метафоричні, фольклорні та символічні образи.	Гармонія людини й природи, обожнення краси. Самоцінність людського «Я», мистецтва. Оспівування національного відродження, героїзму полеглих за свободу.

Визначальні риси кларнетизму:

Ø «кольоровий слух»;

Ø «слуховий колір»;  

Ø аристократичність духу;

Ø поетичний всесвіт;

Ø філософська ідея всеєднання.

         Вітаїстичність (лат. Vita — життя) — риса модерністської літератури перших десятиліть XX століття, що виявилась у погляді на стихію життя як першооснову світових процесів. В українській літературі вітаїстичність позначилась на формуванні «романтики вітаїзму» з її настановою на перетворення світу, формування активної, сильної особистості та нації. Вітаїстичність притаманна раннім творам П. Тичини, вона яскраво виявилась у поемі «Золотий гомін».

Авторські або індивідуальні неологізми – новостворений термін, авторське слово або фраза, що перебуває в процесі входження в загальне використання і ще не включена до державної та загальновживаної мови.  Є поширеним явищем в українській літературі.

Це цікаво: Інивідуально-авторські неологізми рідко переходять у загальновживану лексику. Як правило, вони надовго зберігають забарвлення образної індивідуальності й доречні тільки в окремих творах, де виконують певну художню функцію.

Неологізми окремих сучасних українських письменників:

• Андрія Малишка:
• огнепоклонники, злотоголово
• Дмитра Павличка
• лебедіють
• Павла Тичини:
• аеропланити, багряноводний, бистрозір, брунькоцвіт, вічнодумний, сонцеприхильник, яблуневоцвітно, ясно-соколово
• Ліни Костенко:
• золотаве звечоріння, стрімголова малеча, одкам'янійте, статуї античні, пензлі боговгодні
• Василя Стуса
• спогадування, сніння, серцеокий, самозамкнений, стотривожна душа, на цих всебідах, усевитончуваний зойк
• Михайла Стельмаха
• місяць-білогривець, підсмуток очей, нездужжя, пора зацвітать і одцвітать, зашовковитися, піднебесність
• Олеся Гончара
• рожеве клубовиння, надвечірність, гороїжиться берег, двигіт ударів, протисезонно.

Деякі зі створених письменниками неологізмів увійшли до загальновживаних слів. Найбільше це стосується літераторів 19 століття і першої половнини 20:

• Старицький М.
• мрія, майбутнє, крок
• Франко І.
• поступ, чинник
• Олександр Олесь
• прагнути
• Винниченко В.
• незграбний, бруд, окремий.
  
  
  

Олександр Климко. Бій під Крутами. 1936

Бій під Крутами — бій, що відбувся 16 січня 1918 року біля залізничної станції Крути. Цей бій тривав 5 годин між 4-тисячним підрозділом російської Червоної гвардії та загоном із київських курсантів і козаків «Вільного козацтва», що загалом нараховував близько чотирьох сотень вояків. Трагічна загибель студентів під Крутами стала символом патріотизму і жертовності в боротьбі за незалежну Україну.

Сучасників особливо вразило поховання 27 юнаків, які потрапили після бою в полон до більшовиків і були ними страчені. На похороні в Києві біля Аскольдової могили голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський назвав юнаків, які загинули в нерівній боротьбі, героями, а поет Павло Тичина присвятив героїчному вчинкові вірш

«Пам'яті тридцяти»

На Аскольдовій могилі
Поховали їх -
Тридцять мучнів українців
Славних, молодих...

На Аскольдовій могилі
Український цвіт! -
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.

На кого посміла знятись
Зрадницька рука?
Квітне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка...

На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай! -
Понад усе вони любили
Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих. -
На Аскольдовій могилі
Поховали їх.
1918

 

Вид лірики: громадянська.

Жанр: вірш-реквієм.

Тема: зображення самопожертви заради Батьківщини. Ідея: утвердження патріотизму і гуманізму, осудження жорстокості, терору, класової ненависті.

Провідний мотив. У творі «Пам’яті тридцяти» П. Тичина зобразив приклад самопожертви молодих патріотів заради Батьківщини, утвердив ідею патріотизму й гуманізму, засудив жорстокість, терор і класову ненависть.

 Композиція твору. Вірш має кільцеву композицію. Поезія «Пам’яті тридцяти» складається з п’яти строф. Поезія починається й закінчується рядками: «На Аскольдовій могилі поховали їх».

 Образи твору. Ліричний герой — це збірний образ тридцяти юних захисників України, які загинули, захищаючи незалежність Батьківщини. Це тридцять мучеників, цвіт нації.

У творі багато образів-символів: сонце, вітер, Дніпро. Символічним є й образ Каїна, який підняв руку на патріотів рідної землі.

 Художні засоби:

˜ епітети «славних, молодих», «український цвіт», «кривава дорога», «коханий край» окреслюють смисловий візерунок вірша;

˜  метафори: «квітне сонце, грає вітер», «рука посміла знятись», «вмерли в Новім Заповіті»;

˜ риторичні оклики «на Аскольдовій могилі український цвіт!», «Боже, покарай!» допомагають зрозуміти ідею вірша — показати подвиг патріотів України;

˜ риторичні питання «На кого посміла знятись зрадника рука?», «На кого завзявся Каїн?» передають оцінку ліричним героєм того, що відбулося; рефрен: «На Аскольдовій могилі».

˜ Символи вірша: Сонце, вітер, Дніпро —символи життя, можливого щастя, радощів; кривава дорога — нещасливе майбутнє; Каїн – зрадник свого народу.

 

Вірш П. Тичини «Пам’яті тридцяти» — глибоко психологічний твір. Автор тужить за вбитим цвітом нації, оплакує смерть борців за волю, підводить читача до думки, що щастя на крові не збудуєш. У розпачі автор вигукує: «Боже, покарай!» — і цей вигук про покарання летить у вічність, адже тільки Бог може карати й милувати.