 |
| Після зустрічі зі здобувачами освіти ВВПУСП |
Тисніть на зображення
ТАРАСОВЕ СЛОВО
Вдивляючись в поетову судьбу
Із кожним роком глибше і пильніше,
Я думаю, а що, коли б він був
Всього лише художником, не більше?
І малював церковні вітражі,
Якісь пейзажі і чужі портрети,
І одружився, і небідно жив,
І обминув би злигодні поета.
Домалювався б і до нагород
З царевих рук, бо хист мав величенний.
Але за ним стояв його народ.
Раби німі стояли за Шевченком.
За них казав. За нас усіх казав.
Казав за всі прийдешні покоління.
Його свята апостольська сльоза
Пропалює чорнобильське каміння.
Над темним світом сходив, як зоря.
Був, як зоря, приречений згоріти.
Передчував тюрму і Кос-Арал.
І говорив. Не міг не говорити.
Якби мовчав …
Художником … якби …
Та малював … То мав би й нагороди …
То був би може, дзеркалом доби.
А став — душею рідного народу.
МИ — УКРАЇНКИ
Ми — українки.
Ми із того роду,
Чию відвагу світ ще не забув.
На золото вишневу нашу вроду
Скуповував розбещений Стамбул.
Скуповували, нелюди захланні,
Самі того не знаючи, сливе,
Що в кожній українці — Роксолана —
Не бранка — повелителька живе.
І поки у боях та у походах,
Та в шинках пропадали козаки,
Ми порали худобу і городи,
І шовком вишивали сорочки,
Вставали рано і лягали пізно,
Перемагали спеку і грозу,
Ховали горе у тужливу пісню,
Виплакували піснею сльозу.
Ми — українки. В нас душа багата
Блакиттю неба, золотом ланів.
Ми вміємо і сіяти й орати,
Народжувати велетнів-синів.
Бо ми такі. Віддавна і донині
Плекаєм світ любові й доброти.
Ми — українки. Значить — Берегині.
Ми Україну мусим берегти.
ЧЕРЕШЕНЬКА
Марку Вовчку
Йшли навпростець — і раптом
серце скрикнуло,
Аж налякало тишу шелестку —
Такий ярок, мов хто розрізав бритвою
Цю степову неголену щоку.
А в тім ярку, немов дівча, приречене
На самоту без пари і надій,
Одним-одна, цвіте-цвіте черешенька,
Аж світиться отам, на самім дні.
Черешенько, і що ж тебе так радує
В твоєму черешневому житті?
Тебе ж і вітер не завжди пригадує,
Сюди й бджола не кожна залетить.
І ясно ж — нічогісінько не зміниться
В житті твоїм безгрішнім ні на гріш!
А ти цвітеш, аж білим цвітом пінишся,
Як великодня свічечка гориш …
А ти цвітеш весільними мережками,
Така далека і усім чужа,
Щоб чорними гіркущими черешнями
Щоліта рясно плакала душа.
І тільки зорі і печальні янголи,
З Господніх прилітаючи небес,
В листочок кожний і у кожну ягоду
Щоночі цілуватимуть тебе …
КУДИ ЛЕТИШ?..
Нічний метелик народивсь вночі.
А світ тоді був чорний, як ніколи.
Нічний метелик був собі нічий,
Любив солодкий запах матіоли.
А чорний світ ніщо не прикраша.
В нім жодний не означився орнамент.
Метеликова крихітна душа
Не вміла цяцькуватись кольорами.
Він жив собі без прихистку долонь.
У чорний світ його дивились очі,
Аж поки свічки жадібний вогонь
Не загорівся раптом серед ночі.
Така банальна істина й сумна.
Така проста — простіша не буває:
Чи ж то його, метелика, вина,
Що світло те для нього — не із раю?
В житті завжди краси не вистача,
І манить все, хоч трохи заіскріле.
Не винен ні метелик, ні свіча.
Ніхто не винен, а душа — згоріла…
Де ж істина тоді, і в чому сенс,
Коли, така манлива і чарівна,
Краса вбива так само, як і все,
Що має владу над людським створінням?
Куди летиш, сотворений для тьми?
Ти віриш в спалах щастя, як і ми?!
СУМНІ ЕКОЛОГІЧНІ БЕСІДИ З
НЕДАЛЕКОГО МАЙБУТНЬОГО
Дітки, погляньте ліворуч —
літає останній метелик.
Дітки, праворуч гляньте —
співає останній шпачок.
Онде стримить остання
конопляна мітелочка,
А на межі учора
зламали останній мачок.
Будьте уважні, дітки!
Ось на малюнку ластівка.
Ось на світлині річечка.
Вже її теж нема.
Ось білченя зворушливе, виліплене із
пластику.
Маємо і сопілочку, але вона німа.
Дітки, зробіть на пам’ять необхідні
замітки:
Перш за все — бійтесь сонечка,
закривайте лоби.
Дощику бійтесь, дітки.
У річку не лізьте, дітки.
Особисті скафандрики носіть на собі …
Немає коментарів:
Дописати коментар